Парадокс стратегічного партнерства: шпигунська діяльність Ізраїлю проти США
На початку червня 2026 року телеканал NBC News повідомив, що Розвідувальне управління міністерства оборони (РУМО) США підготувало закриту оцінку контррозвідувальної загрози [1], згідно з якою рівень загрози шпигунства з боку Ізраїлю був підвищений з позначки «високий» до позначки «критичний». Це відбулося на тлі погіршення міждержавних відносин між Вашингтоном і Тель-Авівом [2], пов’язаного із ситуацією на Близькому Сході [3].
Звісно, що прес-служба Білого дому рішуче заперечила факт витоку до ЗМІ секретної інформації, а посольство Ізраїлю у Вашингтоні назвало такі звинувачення «абсолютно неправдивими» і запевнило, що Тель-Авів не шпигує за США. Однак офіційні заяви не припинили спекуляцій на цю тему, тим паче, що журналісти посилалися на добре поінформовані джерела у високих політичних сферах.
Як вважають експерти, повідомлення про посилення розвідувальної діяльності Ізраїлю проти США не слід розглядати як черговий епізод напруженості між союзниками. Якщо інформація, отримана NBC News, відповідає дійсності, то Вашингтон має справу не з інцидентом, а з набагато серйознішим сигналом і прямою загрозою безпеці американських інституцій.
Видання The Times of Israel представило аналогічну картину. Воно зазначило, що об’єктами інтересу ізраїльських спецслужб були не другорядні чиновники, а політики високого рангу, дотичні до процесу ухвалення важливих рішень у сфері національної безпеки та оборони. Якщо Пентагон справді вважає шпигунство свого союзника критичною загрозою, це означає, що межа між розвідувальною співпрацею та прихованим проникненням у безпековий істеблішмент США небезпечно наблизилася до точки розриву.
Хоча Ізраїль упродовж багатьох років залишається стратегічним союзником Вашингтона [4], американські спецслужби одночасно розглядають його як країну, яка проводить надзвичайно агресивну розвідувальну діяльність проти США. Ця ситуація дійсно є парадоксальною. Політичні, військові та технологічні зв’язки не усувають конкуренції за доступ до потрібної інформації. Навпаки, вони можуть її посилити, оскільки Ізраїль має надзвичайно сильний стимул знати, що насправді відбувається у столиці його союзника, перш ніж рішення будуть публічно оголошені.
За оцінками РУМО, Ізраїль є не просто партнером, якому довіряють конфіденційну інформацію у межах співпраці спецслужб [5], а надзвичайно активним гравцем у розвідувальній сфері, який намагається отримати доступ до стратегічних намірів США. Йдеться не лише про військові питання в класичному розумінні. Занепокоєння у Пентагоні викликали спроби ізраїльтян стежити за високопоставленими американськими чиновниками, щоб мати уявлення про внутрішні дискусії в адміністрації Дональда Трампа щодо вирішення конфліктів на Близькому Сході. Тобто, метою ізраїльського інтересу не обов’язково мали бути лише оперативні документи чи технічні дані, а дещо цінніше: знання реальних меж підтримки Тель-Авіва з боку Вашингтона.
Спецслужбам Ізраїлю не потрібно красти військові плани для досягнення стратегічної мети. Достатньо знати, що американці готові прийняти, чого вони не приймуть, коли вони можуть відмовити в допомозі, як вони інтерпретують операцію в Секторі Гази, як вони оцінюють ризик війни з Іраном і наскільки далеко вони дозволять Ізраїлю зайти проти «Хезболли» в Лівані.
Тому важливе значення мають імена чиновників, до яких виявляли інтерес ізраїльтяни. Це — особи, причетні до процесу прийняття рішень щодо політики США на Близькому Сході: спеціальний посланник США у цьому регіоні Стів Віткофф, заступник міністра оборони Елбрідж Колбі [6] та заступник помічника міністра оборони Майкл ДіМіно IV [7].
У цьому контексті мета Ізраїлю зрозуміла: заздалегідь отримати інформацію про справжні наміри Вашингтону. Не публічні заяви, а те, про що говориться за зачиненими дверима у Білому домі, у Пентагоні та у Державному департаменті. Для такої держави, як Ізраїль, чия безпека залежить від американського військового, дипломатичного та технологічного прикриття, такі знання мають величезну оперативну цінність.
Це почалося не сьогодні
Такі сигнали про посилення шпигунства від контррозвідки не з’являються у вакуумі. Діяльність ізраїльської розвідки проти США має довгу історію, а недовіра американської контррозвідки до Ізраїлю не є результатом тимчасової політичної напруженості.
Найбільш гучною залишається справа колишнього аналітика Розвідувального управління ВМС США Джонатана Полларда, якого було заарештовано в 1985 році та пізніше засуджено до довічного ув’язнення за передачу секретної інформації Ізраїлю. Ця історія заслуговує на більш детальне висвітлення, оскільки вона є наочним прикладом використання ізраїльською розвідкою мережі саянім [8]. Джонатан Поллард, єврей за походженням, 1983 року виявив, що спецслужби США приховують від Ізраїлю найважливішу інформацію, яка впливає на його безпеку. Отже, на думку Джонатана Полларда, Вашингтон грубо порушив умови ізраїльсько-американського меморандуму щодо обміну розвідувальною інформацією. Спочатку він подав рапорт командуванню, в якому вказав на факт нечесного ставлення до союзника. Однак у відповідь його на півроку усунули від роботи із секретними матеріалами. Ще через півроку Джонатан Поллард ініціативно вступив у контакт зі співробітником ізраїльської спецслужби «Лакам» [9]. Правда, попрацювати на батьківщину предків йому довелося недовго. Колеги по службі помітили, що Джонатан Поллард намагався отримати доступ до секретних документів, які не мали відношення до його функціональних обов’язків. Коли він відчув, що над ним почали згущуватися хмари, Джонатан Поллард разом зі своєю першою дружиною спробував сховатися в посольстві Ізраїлю у Вашингтоні, проте йому там відмовили у притулку. Агенти ФБР затримали сімейну пару прямо біля воріт дипломатичної місії.
Досі немає точних даних про те, які відомості передав аналітик ізраїльтянам [10], але не можна не звернути уваги на той факт, що довічне ув’язнення Джонатану Полларду — це єдиний за своєю суворістю вирок, який будь-коли призначали у США за подібні злочини [11].
Після цієї справи Тель-Авів заявив, що не проводитиме розвідувальних операцій на території США. Проблема полягає в тому, що політичні декларації не завжди призводить до відмови від цієї практики.
У серпні 2004 року у США був заарештований аналітик Пентагону, полковник запасу Лоуренс Франклін. До початку 1990-х років він був співробітником РУМО і займався проблематикою Радянського Союзу. Проте з розпадом СРСР, коли потреба у великій кількості радянологів відпала, Лоуренс Франклін перейшов у близькосхідний відділ РУМО. За словами його тодішніх колег, блискуче знання фарсі та аналітичні здібності дозволили йому в найкоротші терміни стати одним із провідних фахівців на іранському напрямі. В результаті його помітили, і у 2001 році, з приходом до влади адміністрації Джорджа Буша-молодшого, Лоуренса Франкліна перевели до політичного відділу Пентагону.
Після арешту його звинувачували у передачі секретної інформації Ізраїлю. За даними ФБР, Лоуренс Франклін передавав інформацію двом високопоставленим співробітникам впливової проізраїльської лобістської організації «Американо-ізраїльський комітет громадських зв’язків» [12] Стівену Розену та Кейту Вайссману. Їм висунули звинувачення у шпигунстві, але вони вчасно звільнилися з організації та виїхали з країни. У 2009 році звинувачення проти них були зняті, що не дивно, беручи до уваги вплив структури, де вони працювали раніше.
Одним із мотивів Лоуренса Франкліна слідчі називали його прагнення до кар’єрного зростання. Так, під час зустрічі зі Стівеном Розеном аналітик Пентагону обговорював свої шанси на те, щоб отримати місце в апараті Ради національної безпеки, і попросив «замовити слово» за нього.
Водночас ФБР записало 14 телефонних розмов Лоуренса Франкліна з високопоставленим співробітником посольства Ізраїлю в США Наором Гілоном. Лоуренс Франклін надіслав дипломату факсом кілька секретних документів з інформацією про ядерну програму Ірану.
У 2005 році Лоуренс Франклін визнав себе винним у передачі документів про близькосхідну політику США, за що був засуджений до 10 тисяч доларів штрафу та 12 років і 7 місяців тюремного ув’язнення. Суддя зазначив, що Лоуренс Франклін, хоч і порушив закон, керувався швидше бажанням посилити позиції США проти Ірану, а не завдати шкоди власній країні. Крім того, був врахований факт активної співпраці підсудного зі слідством. У 2009 році, після зняття звинувачень зі співробітників «Американо-ізраїльського комітету громадських зв’язків», суд пом’якшив вирок Лоуренсу Франкліну, замінивши ув’язнення на випробувальний термін з 10 місяцями утримання у виправному центрі.
У квітні 2008 року у США перед судом постав 85-річний американець Бен-Амі Кадіш, колишній співробітник оборонної компанії Picatinny Arsenal, якого звинувачували у шпигунстві на користь Ізраїлю й передачі військових секретів, включно з інформацією про винищувачі, системи ПРО та ядерну зброю. Як встановило слідство, він почав працювати на «Моссад» ще 23 роки тому, а його куратором був Йосеф Ягур, який підтримував контакт із Джонатаном Поллардом. На суді Бен-Амі Кадіш визнав, що займався шпигунством, але мотивував це тим, що хотів допомогти Ізраїлю, не завдаючи шкоди США. Оголошуючи вирок, суддя заявив, що в’язниця «не матиме сенсу» для людини похилого віку та немічного стану. Зважаючи на ці обставини, суд обмежився штрафом у розмірі 50 тисяч доларів.
Ці справи демонструють цікаву закономірність. Ізраїль не лише хоче отримувати американську допомогу, технології та розвідувальні дані. Коли він вважає це за необхідне, то самостійно намагається отримати інформацію від свого найбільшого покровителя (без його відома).
Для вирішення деяких питань Тель-Авів може задіювати інші можливості, крім офіційних розвідувальних органів. Так, за повідомленням ізраїльських ЗМІ, у серпні 2024 року міністр у справах діаспори та боротьби з антисемітизмом Аміхай Шиклі провів зустріч із керівництвом приватної розвідувальної компанії (ПРК) Black Cube [13]. Мета зустрічі полягала в тому, щоб ПРК здійснила на території США низку оперативних заходів стосовно організації «Студенти за справедливість у Палестині». Ця організація після початку війни в Секторі Гази проводить демонстрації в університетських містечках США проти Ізраїлю, які Тель-Авів вважає антисемітськими. Судячи з усього, йшлося про встановлення осіб активістів цього руху та його компрометацію. Для міністерства також було важливо, щоб операція не пов’язувалась з Ізраїлем. Використання ПРК проти організації, лідери якої є переважно громадянами США, могло бути сприйняте як порушення американського суверенітету, а також ще більше зашкодити відносинам між Вашингтоном і Тель-Авівом. Після витоку цієї інформації у медіа міністерство заявило, що пропозиція щодо проведення операції нібито була ініційована Black Cube, а чиновники її відхилили. Зі свого боку керівництво ПРК спростувало цю заяву, зазначивши, що ініціатором усе ж таки виступало міністерство, а у Black Cube не погодилися на таку акцію через побоювання, що це може завдати шкоди репутації компанії та зашкодити їй надалі вести бізнес у США. Водночас експерти схиляються до думки, що саме згадане урядове відомство розглядало можливість проведення операції проти організації «Студенти за справедливість у Палестині».
До класичних випадків, пов’язаних із розвідкою, додається ще й технічний аспект. Як повідомляло видання Politico, до розміщення у 2018 році поблизу Білого дому та інших чутливих місць у Вашингтоні пристроїв StingRay, що використовуються для перехоплення телефонних даних [14], міг бути причетний Ізраїль. Звісно, Тель-Авів на найвищому рівні категорично заперечив ці повідомлення, назвавши їх брехнею.
Однак з погляду контррозвідки таке заперечення не ставить крапки в цій справі. Важливою є схема, повторення та послідовність підозр. Якщо союзна держава займається вербуванням агентури, моніторингом дій високопосадовців, намагається отримати секретні документи, здійснює спроби технічного проникнення до комунікацій, то це вже не окреме непорозуміння, а — системна проблема.
Операції цифрового впливу як другий рівень тієї ж гри
Діяльність Ізраїлю проти США не обов’язково має обмежуватися класичною розвідувальною діяльністю (включно з технічною розвідкою). Вплив на публічні дебати, соціальні мережі та політичні кола також стає дедалі важливішим. У звіті організації FakeReporter [15] описано мережу фейкових акаунтів, що поширюють проізраїльські повідомлення та спрямовані на американських політиків, включно з членами Конгресу. Організація OpenAI [16], зі свого боку, ідентифікувала ізраїльську компанію STOIC (також відому як Zero Zeno), яка нібито використовувала ШІ для створення контенту, коментарів і фальшивих профілів.
Це свідчить про те, що сьогоднішня екосистема впливу Ізраїлю охоплює класичну розвідку, кіберрозвідку, технічне перехоплення комунікацій, лобіювання, операції впливу та приховані інформаційні кампанії.
Однак необхідно враховувати, що діяльність комерційної організації STOIC/Zero Zeno, хоча і є операцією впливу, пов’язаною з Ізраїлем, її не слід автоматично розглядати як операцію ізраїльської розвідки, якщо не доведено її прямого зв’язку з нею.
Шпигунство — дорога з двостороннім рухом
Задля об’єктивності варто зазначити, що США теж «наглядали» за своїм стратегічним партнером [17]. Свого часу у ЗМІ циркулювала версія про причину провалу Джонатана Полларда, яка офіційно не була підтверджена (що у таких справах аж ніяк не дивно). Його нібито видав агент ЦРУ Енджі (Анджей) Кільчиньський, він же Йосеф Барак, котрий під виглядом єврея-репатріанта прибув до Ізраїлю наприкінці 1970-х років. Йому вдалося втертися в довіру до провідних політиків країни, увійти до активу партії «Лікуд» і навіть стати членом Комісії у справах розвідки. Там американський шпигун і вирахував зрадника, про що повідомив у Ленглі. Зрештою самого Енджі Кільчиньського викрила ізраїльська контррозвідка, його заарештували і судили. Однак він чомусь отримав всього два роки позбавлення волі.
Кілька років на користь ЦРУ шпигував майор Армії оборони Ізраїлю (ЦАХАЛ) Йосеф Аміт, який служив на кордоні з Ліваном. Вашингтон аж до арешту цього офіцера в 1986 році був детально поінформований про всі пересування частин ЦАХАЛ у тому регіоні. У 1990 році Ізраїль пропонував обміняти його (засудженого на 12 років ув’язнення) на Джонатана Полларда, але США не погодилися.
За словами Ітамара Рабіновича, який обіймав у 1993–1996 роках посаду посла Ізраїлю у США, американські спецслужби підслуховували не лише відкриту посольську телефонну лінію, але й зламали шифр секретного зв’язку, що змусило ізраїльських дипломатів літати до Ізраїлю для доставки звітів про роботу.
Як зазначав відомий ізраїльський експерт у сфері розвідки та контррозвідки Йосі Мельман, американський військовий аташе в Тель-Авіві володів значним масивом секретної інформації, яку він отримував із різних джерел, зокрема й агентурних. Агентство національної безпеки США створило у своїй штаб-квартирі у Форд-Мід (штат Меріленд) спеціальну групу співробітників зі знанням івриту, які аналізують перехоплені розмови ізраїльських дипломатів. У такий спосіб владні структури у Вашингтоні сподіваються бути в курсі ізраїльської політики.
Американська відповідь: менше довіри, більше процедур
Сподіватися на публічну дипломатичну кризу у відносинах між Вашингтоном і Тель-Авівом навряд чи доцільно. Швидше за все, слід очікувати посилення контррозвідувального режиму: встановлення жорсткого контролю над контактами з ізраїльськими чиновниками, обмеження їхнього доступу до інформації, використання захищених телефонів, більш обережного підходу до запитів Ізраїлю щодо передачі даних.
Якщо посадовці адміністрації США почнуть розглядати зустрічі з ізраїльськими партнерами як ситуацію, що потребує спеціального контррозвідувального захисту, це знаменуватиме глибокі якісні зміни в двосторонніх відносинах. Водночас це не означатиме розпаду американсько-ізраїльського альянсу чи фундаментальної зміни стратегічних пріоритетів Вашингтона. Співпраця може продовжуватися, але вона більше не буде автоматично перетворюватися на повну довіру у безпековій сфері. Ізраїль залишається партнером, однак не матиме статусу безумовно безпечного.
З іншого боку, така ситуація не може не спонукати Ізраїль до активізації розвідувальної діяльності (хоча, й з крайньою обережністю) з метою отримання важливої політичної інформації щодо близькосхідної проблематики.
Володимир Паливода,
експерт у сфері міжнародних відносин
Зображення згенеровано нейромережею
Примітки:
[1] У складі РУМО США є власний підрозділ контррозвідки, який займається виявленням, ідентифікацією та нейтралізацією загроз з боку іноземних розвідок і терористичних організацій.
[2] У грудні 2017 року президент США Дональд Трамп визнав столицею Ізраїлю Єрусалим та оголосив про перенесення туди американського посольства з Тель-Авіва. Україна утримується від такого кроку, що відповідає загальній міжнародній практиці, де статус Єрусалима залишається спірним і не визнаним більшістю країн як столиця Ізраїлю.
[3] 7 червня Іран завдав ракетних ударів по Ізраїлю невдовзі після атаки Армії оборони Ізраїлю (ЦАХАЛ) на інфраструктуру «Хезболли» у передмісті Бейрута. ЦАХАЛ повідомив про перехоплення цілей і про удари у відповідь. Наступного дня президент США Дональд Трамп попередив прем’єр-міністра Ізраїлю Біньяміна Нетаньягу про можливу відсутність американської підтримки у разі нових обстрілів і пригрозив залишити його «одного проти Ірану».
[4] Згідно із американським законодавством, у 1989 році Ізраїль був визначений як головний союзник США поза НАТО Цей статус надає іноземним партнерам певні переваги у сферах оборонної торгівлі та безпекової співпраці.
[5] 17 січня 2009 року був підписаний меморандум про взаєморозуміння між США та Ізраїлем щодо обміну розвідувальною інформацією. Пізніше були підписані нові двосторонні угоди та домовленості, але не завжди це були окремі публічно названі меморандуми про обмін розвідданими. Найчастіше йшлося про ширші угоди про співпрацю у сфері безпеки, оборони, кібербезпеки та стратегічного партнерства.
[6] Елбрідж Колбі під час першого президентства Дональда Трампа обіймав посаду заступника помічника міністра оборони зі стратегії та розвитку Збройних сил. Він відіграв ключову роль у розробці Стратегії національної оборони США 2018 року, яка, серед іншого, змістила фокус Пентагону на Китай. Елбрідж Колбі підтримує скорочення військової допомоги Україні. Він також є онуком колишнього директора ЦРУ Вільяма Колбі.
[7] На цій посаді Майкл ДіМіно, колишній аналітик ЦРУ, виконує обов’язки головного політичного радника МО США з усіх питань оборони та безпеки, що стосуються усього близькосхідного регіону.
[8] У широкому сенсі, саянім — це євреї, до яких можна звернутися з проханням допомогти іншому єврею. Саянами можуть бути лише чистокровні євреї, які зберігають видиму лояльність до своєї країни, проте симпатизують Державі Ізраїль і з почуття національного патріотизму стосовно неї готові безкоштовно допомагати розвідці своєї історичної батьківщини. Створення цієї мережі у 1960-х роках пов’язують із колишнім директором «Моссад» Меїром Амітом. Термін став широко відомим у світі після публікації мемуарів колишнього офіцера ізраїльської розвідки Віктора Островського у 1990-х роках.
[9] «Лакам» (або «Бюро наукових зв’язків») — ізраїльська спецслужба, що існувала у 1957-1986 роках. Її створення пов’язане із прагненням Ізраїлю обзавестися ядерною зброєю. Цей факт був настільки засекречений, що про існування «Лакам» не знав навіть тодішній куратор спецслужб Ісер Харель, а керівник «Лакам» спілкувався виключно з прем’єр-міністром країни. Спочатку на спецслужбу покладалися завдання щодо забезпечення безпеки та секретності ядерного реактора, що будувався в Дімоні. Пізніше «Лакам» також забезпечувала отримання Ізраїлем необхідних ядерних компонентів, а після 1979 року займалася добуванням інформації у сфері високих технологій та відстежувала проєкти зі створення в арабських країнах неконвенційної зброї. У 1986 році ізраїльський технік-ядерник Мордехай Вануну розкрив усьому світу секрет про наявність у Ізраїлю ядерної зброї. Після провалу Джонатана Полларда та справи Мордехая Вануну «Лакам» був розпущений, його керівник Рафі Ейтан відправлений у відставку, а функції передані іншим членам розвідувального співтовариства.
[10] Із травня 1984 року по листопад 1985 року Джонатан Поллард передав ізраїльтянам копії майже 1800 секретних документів.
[11] Вище керівництво Ізраїлю неодноразово зверталося до президентів США з проханням про звільнення Джонатана Полларда, але протягом багатьох років отримувало відмову. Його звільнили лише у листопаді 2015 року після відбуття 30 років ув’язнення. Джонатана Полларда не помилували — він вийшов на умовно-дострокове звільнення після завершення мінімального строку, передбаченого для такого вироку. Протягом наступних п’яти років Джонатану Полларду було заборонено залишати межі США. Лише у грудні 2020 року він разом із другою дружиною прилетів до Ізраїлю, громадянство якого отримав у 1995 році.
[12] «Американо-ізраїльський комітет громадських зв’язків» — організація, метою якої є лобіювання інтересів Ізраїлю в уряді та Конгресі США. За оціночними даними, вона об’єднує понад 100 тисяч членів, має 17 регіональних офісів та значну кількість донорів. Членами Комітету були, зокрема, президенти США Джордж Буш-старший та його син, Білл Клінтон та Гілларі Клінтон, Барак Обама, Джон МакКейн та інші провідні політики. [13] Black Cube — міжнародна приватна розвідувальна компанія, заснована у 2010 році колишніми офіцерами ізраїльської військової розвідки. Вона спеціалізується на зборі інформації для судових процесів, корпоративних розслідуваннях та операціях під прикриттям, спираючись переважно на власні агентурні джерела. Штаб-квартира компанії знаходиться у Тель-Авіві, а філіали — в Лондоні та Мадриді.
[14] Пристрої StingRay (також відомі як імітатори стільникових веж або IMSI-перехоплювачі) — обладнання, яке імітує сигнали вишок мобільного зв’язку, примушуючи телефони в радіусі дії підключатися до них. Це дозволяє встановлювати місцезнаходження, перехоплювати дзвінки, повідомлення та дані.
[15] FakeReporter — ізраїльська громадська організація та мережа волонтерів, створена у 2020 році для виявлення, моніторингу та боротьби з дезінформацією, тролінгом і мережами ботів у соціальних мережах.
[16] OpenAI — американська компанія, що спеціалізується на дослідженнях та розробках у сфері штучного інтелекту (ШІ). Її головна місія — створення безпечного та корисного загального ШІ, який працюватиме на благо всього людства.
[17] У 1948 році США стали першою країною, яка визнала новостворену Державу Ізраїль де-факто (через 11 хвилин після проголошення її незалежності). Стратегічним партнером США Ізраїль став у два етапи. У 1981 році була підписана Угода про стратегічне співробітництво. Остаточно Ізраїль отримав статус головного стратегічного союзника після ухвалення закону «Про стратегічне партнерство між США та Ізраїлем» у 2014 році.
